Фото-звіт по пішому походу Вінниця-Вороновиця 18-19.06.2016

Мушу вибачитись - просрочив на 1 день. Але це лише тому, що постійно правив текст - дуже хотів, щоб вам сподобалось. 

Дуже-дуже давно… у далекій-далекій галактиці….

Я купив палатку, 2 каремати і 2 спальники які можна об’єднати у один. Тоді ми лише починали зустрічатись із моєю майбутньою дружиною і планували багато часу проводити за активним відпочинком. Планувались походи, усілякі мандри і купа вражень від життя. По факту – купа вражень отримана, а з усім іншим якось не складалось. Правда, потрібно відмітити, що наш інвентар досить вдало мандрував без нас – у нас періодично позичали як не те, то інше, а рюкзак взагалі побував на передовій у АТО.

І ось, нарешті, років через п’ять, нам усе це знадобилось самим. Та ще й усе одразу. Та ще й за призначенням :) Я просто не зміг більше спокійно дивитись на те, як знайомі вихваляються фотками зі свого відпочинку у соц. мережах і вирішив будь що податись хоч кудись.

Так як я люблю ходити пішки, давно не мандрував нікуди своїм ходом і хотілось глянути на що я ще здатен – вирішив що мандрівка буде піша. Щоб згадати як правильно ставити палатку і висунути з неї зранку свою заспану морду, вирішив що потрібно йти з ночівлею.

Залишилось обрати куди йти. Маючи досить ідеалістичні уявлення про можливості пішого туриста, я виходив із розрахунку що йти будемо годин 5 (з привалом), приблизно зі швидкістю 3-5 км/год і отримав результат близький до 20 км від Вінниці. Що у нас приблизно на 20 км віддалене від Вінниці? Не знаю, про що подумали ви, але я чомусь вирішив, що це Вороновиця.

Але облишимо поки що Вороновицю у спокої. Десь на цьому етапі планування я плавно підійшов до ще одного питання – «З ким йти?». Тут я хочу відразу подякувати усім учасникам нашого походу. Підібралась чудова компанія! Дякую усім вам, що відгукнулись, погодились відірвати дупці від диванів, і стільки йшли (якщо це можна так назвати), а скоріше волоклись із останніх сил під дощем, просто за те що були поруч, не плювались чаєм, який я варив, подавали одне одному зефірки і просто чудово відпочили разом! ДЯКУЮ!

Зібралось нас аж 7 чоловік: Я зі своєю дружиною, її сестра Юля зі своїм чоловіком Сашою, моя сестра Катаріна, що запросила товариша Марка та моя кума Іра. Усі свої, як то кажуть. Досвід у пішому туризмі у нас на всіх склав трохи більше ніж 40% від усіх необхідних знань, боюсь що навіть не половину. Невеличкий відступ) Справа в тім, що зі мною сталась чергова «очепятка» - слово досвід написав через «Ж». Відразу згадався російськомовний «жопит»)) Тут я з посмішкою подумав, що усі ті пережиті за два дні нашими «чутливими міськими дупцями» враження інакше як «жопитом» не назвеш, але то таке).

Повернемось до Вороновиці. Створив я бесіду у ВК, запросив усіх кого це могло зацікавити і написав: Запрошую всіх у мандри! Серед пропозицій куди майнути звучали і палац Потоцьких, і ставка Гітлера і всяке різне, але потихеньку зійшлись на Вороновиці. Гугл підказав що там є музей космонавтики у живописній будівлі і це стало вирішальним фактором.
Підібрали дати, склали список необхідного і почали готуватись.

Маршрут запланували з мінімальною протяжністю по трасі – перевагу віддали селам. Точкою старту вдало обрали «Грош» по Немирівському шосе. Час старту на 7:00 – щоб усі могли дібратись, в тому числі тролейбусом з Вишеньки (перший виходить у 5:56 з кінцевої). Детальніший маршрут на мапі. Жирні червоні цятки – точки старту/фінішу та привалу (заплановані).

Як видно на мапі – хотіли пройти по трасі до Щіток, звідти перейти у Писарівку, потім Сокиринці. Після Сокиринців - запланували привал у посадці перед лісом біля якоїсь водойми. Після обіду планувалось прогулятись тінистим лісом до Вороновиці. На фініші мали відвідати музей (так-так – ми його не відвідали) і знайти поруч місце для ночівлі. Альтернативний маршрут пролягав прямо по трасі, на випадок якщо нам би сподобалось йти трасою.
Як не важко здогадатись – вийшло трішки не так) Нами також було прийнято кілька тактичних рішень: не брати з собою все, що можна буде купити у точці призначення. Вирішили не брати бутлі по 4-5 літрів з питною водою, картоплю та овочі. Це теж зіграло велике значення у майбутньому.

На передодні у п’ятницю ввечері зібрались у АТБ біля з/д вокзалу, купили трохи їжі та всякого: чорного перцю, хлібці сухі (дехто взяв кукурудзяні пластівці), туалетного паперу, мішки для сміття, чай, вологі дитячі серветки (великі такі – крута штука), мінералки (1 пляшка на людину), засоби від кліщів та комарів (OFF! – спрей, досить «безпонтовий», смердючий і липкий), та і в принципі все. Окремо в «Короні» на пер. К.Маркса докупив сардельок з сиром (з розрахунку 5 шт на туриста). Картоплю, моркву, помідори, огірки і питну воду літрами – залишили, як я уже казав, на «там купимо», бо «чого його волокти».
Одразу мушу вибачитись – у мене не збереглись чеки (більше я такої помилки не допущу). Крім придбаних харчів у нас були: 1 кг рису, 2 банки тушонки, трішки сала, сирий арахіс, здається, якесь печиво.

Відразу поділюсь набутим за час походу досвідом по взятих продуктах:
- зефірки для барбекю – прикольно смажити, смакують також сирими, після смаження ніяк не змінюються зовні (якщо потемніли – то ви їх обпалили) і робляться рідкими у середині, дуже солодкі, їлись досить не погано – «злопали» майже дві пачки, будемо брати ще;
- тушонка – ми кинули її у казан до вареної картоплі, особливим попитом не користувалась, не певен, чи будемо ще брати;
- хлібці сухі – легкі, поживні, але їсти важкувато; пробували мастити паштетом – смачно, але знову ж таки важкувато бо сухі;
- кукурудзяні пластівці мені особисто дуже сподобались; правда вони набрались вологи і стали специфічними на смак; я би купив ще;
- сардельки з сиром – моя примха, вибачаюсь, був не правий; дорого і гламурно, правда смачно, але певен, що звичайні сардельки смакували б не гірше; якщо і братиму – братиму звичайні без сиру.

Стартували досить бадьоро.

Я використовував «шагомер» для фіксації наших успіхів. Без пригод дійшли до знаку Вінниця.



Майже відразу після цього нас догнав дощ з боку міста.
Після цього, він був нашим незмінним супутником…



Дощовики ми повдягали, але толку з них було очікувано мало. Через якийсь час у більшості дощовиків утворились дірочки різних розмірів, стомлювало їх постійно вдягати/знімати, через 2-3 дощі вони просто стали наскрізь мокрими.

Дощ не давав спокійно звіритись із навігатором, тому на «клеверному мості» я повернув групу на право, замість того, щоб піти далі прямо. Правда нам це нічого особливо не змінило – група навіть не знала (ось тільки зараз прочитали). Тому у Щітки ми зайшли з іншого боку, ніж планували. А потім почались пригоди. Справа в тім, що спочатку для навігації я використовував google maps. Саме завдяки їм ми заблукали десь на межі Щітки-Писарівка. Зробили досить велике коло кілометрів в 2-3. Є у цьому і плюси: я дізнався, що google maps не варіант; ми знайшли кілька живописних озерець (хоч і пройшли повз них двічі).







Лив дощ, майже не перестаючи… Ми заблукали… Усі вперше подумали, що стомились. Вирішили, що якщо повернемось до цих озер в третє – там і розіб’ємо табір.
Але роздрукований шматок карти і компас нас виручили. Нам вдалось вийти із «зачарованого кола» і зустріти людей. У них ми і запитали дорогу. Довго йшли якимось селом, думаю Писарівкою. Жували всіляку смакоту: черешні, малину і сунички. Настрій трохи покращився. Десь приблизно на цьому етапі взуття абсолютно у всіх промокло.

Через якийсь час ми вийшли у посадку на окраїні Писарівки і вирішили, що пора робити привал. Заварили чаю (дощ дав нам пообідати), намастили хлібців паштетом і трохи перепочили. Було дещо проблематично розвести вогнище – туалетний папір змок, сірники теж. Врятувались запальничкою, корою берези і дезодорантом-спрей.
Коли у небі почало погрожуючи гримати, ми вирішили, що пора рухатись далі. Потрібно відмітити, що ми по кілометражу прикинули, що підійшли уже десь в Сокиринці. І ось ми вийшли до людей:
- Добрий день. А в який бік Вороновиця?
- Вороновиця?? Ви що туди пішки йдете?? То це вам ще тільки до Сокиринців кілометрів 5!
Тут бойовий дух, піднесений після обіду, в секунді сягнув найнижчої позначки.

Але вирішили, що дійти все ж варто, і взагалі – я пообіцяв щось придумати. І придумав – Navigator. Це був мій план «Ве» стосовно навігації (після Гугла та паперової карти). Навігатор легко вивів нас у Сокиринці, де я зустрів свого старого товариша (Саня, привіт!). Де б ще зустрілись двоє вінницьких друзів? Потім, так само легко, навігатор провів нас через село і вивів до того місця, де у нас мав бути обід. Обідали ми десь о 12:00 а до цієї точки вийшли уже після 14:00. Я безперестанно корив себе, що не поставив цей навігатор у якості плану «А». Обід міг відбутись майже за графіком. Але все це тепер набутий досвід.

Влаштували невеличку фото-сесію.

Я на фоні руїн при виході з Сокиринців. Сонце пече страшно! 

Той лісок на горизонті – наша ціль. За ним була Вороновиця.

Це ще не болото...

На більшості фото, нажаль, немає власне нашого фотографа – моєї куми Іри. Дякую за круті фото!

Після того, як ми вийшли з села, сонечко почало припікати неймовірно. Всі уже дуже стомились. Йти було надзвичайно важко. Тому всі дуже рішуче, вкладаючи останні (реально останні) сили, йшли до лісу – перепочити і сховатись у тінь. Знали б ми, що там у лісі… Але добре, що ми не знали… Прогулянки тінистим лісом не вийшло…
Увійшли до лісу…

Дороги просто не було – болотяне місиво, калюжі, усе чмакає і всмоктує взуття. На фото видно шматок дороги, але фото не передає глибини та ширини усього того «капута» (матюкатись не буду), що там відбувався. Дуже слизько. Глибокі калюжі… І не дивіться, що ми посміхаємось на фото – це істеричне…
У моєї сестри знайшлось колоритне фото!

Фото чудово висвітлює ситуацію!

Проблема була також у тому, що десь по середині цього багна мене перестали бачити супутники – ми не знали куди йдемо, де ми вийдемо і КОЛИ? Ніхто уже не жартував, майже не розмовляли. Просто кожен докладав зусилля за межами своїх нормальних можливостей, щоб просто йти і не падати. Все. Більше думок не було. «Не зупинитись і не впасти».

Мушу віддати нам належне – коли нас знову побачив супутник, мапа пообіцяла, що залишилось кілька кілометрів і ми пожували сирого арахісу з чимось ще, ми трохи ожили. Навіть відволікались на 2-3 метри, щоб зірвати суничку. Побачили кілька «номерів», я так розумію - для мисливців на кабана. І потихеньку добрались до окраїни лісу.

ТРУ!

І ось! Нарешті! Ми переповзли через фінішний шлагбаум.





Всі просто впали без сил...



У нас навіть вистачило сил трішечки порадіти :)
Була 16:40. Потрібно було вирішувати що робити далі. В музей ми уже не встигали (та й сил не було). Нам зустрілись місцеві, які підказали де тут що. Виходила наступна ситуація: у нас не було достатньо води, не було картоплі та овочів (пам’ятаєте ми вирішили їх не волокти з собою?). Усі хотіли пива/сидру/морозива. Потрібно було когось відправити у магазин. Вирішили що підемо ми із дружиною та наша кума Іра (просто у мене був навігатор і я дуже хотів морозива; за мотивацію дружини і куми – не певен, сподіваюсь напишуть у коментарях).

Ми залишили групу валятись на краю лісу і чекати нас.
Йти, як виявилось, довелось аж у центр Вороновиці (3 км в один бік). Іронія також у тому, що коли ми дійшли до магазину, то музей космонавтики, до якого ми планували дійти, був від нас метрах у 70. Але сил і бажання на нього уже просто не вистачило (так – стомились прямо на стільки). Виділивши 7 хвилин на привал під кіоском ми облизували заморожений сік і думали над тим, як ми дійшли до такого життя. Мушу відмітити, що це найсмачніше морозиво на моїй пам’яті. І у магазин і потім назад, ми пройшли уже просто на зусиллі волі – більше у нас нічого не залишилось. Ноги були мокрі уже годин з 6, стерті начисто (особисто я стер підошви по всій площі). Сили закінчились остаточно десь години 2-3 тому. Виходячи з усього цього йшли ми дуже повільно. Коли ми повертались із магазину – пішов дощ. У групи, яка нас чекала, також… Тому ми просто волокли картоплю, воду, пиво та інше під дощем. А наша група почала шукати місце для табору. Пішли через ліс туди де нам порадили місцеві. Волокли за собою наші 3 рюкзаки, які ми залишили, щоб було легше йти. Мій був дійсно важкий – Марк, ти супер-герой, що доволік його! Після тривалих пошуків група знайшла місце в лісі. Туди ж, згодом, приволокли покупки і ми.

Далі ми поставили палатки (дощ саме припинився на годинку). Потім я спробував викопати вогнище «Дакота».

Сферична "Дакота" у вакуумі, як то кажуть.

Правда, я не впорався із керуванням своєю лопатою і у мене вийшла просто яма. Не глибока, але достатня для класичного вогнища. Сил копати уже просто не було.
Потім знов пішов дощ, ми смажили сосиски, варили картоплю і пили пиво прямо під зливою.





Спали теж під зливою. У моєї сестри та Марка палатка виявилась без дощовика (вони її позичили і ще не бачили до цього). То вони жахливо промокли разом з усіма речами. Розбігтись по сусідніх палатках їм завадила нестримна жага пригод)).

Зранку я прокинувся о 4:07 від того, що якась дурна пташка верещить у мене над палаткою у все горло.
Встали, заварив чаю, щось пожували…
Юля, Саша та Іра ще спали. Коли усі по прокидалися ми кинули у вчорашню варену картоплю банку тушонки.



Сушили взуття та одяг, балакали, фоткались, відпочивали. А потім і збиратись почали по троху. Ілюзій стосовно зворотної дороги ні в кого не було – тільки маршрутка. І без того всі величезні молодці!

Із почуттям гумору у нас наче все норм :)

Моїй сестрі та Марку було не до фото...

Я, зефірка та втома :)

Пройшли ще раз до центру Вороновиці, знайшли зупинку. 10 хвилин очікування і ми уже в маршрутці.



Пройшли ми нереально багато, як для нас. Пруфф в студію))

Прінт-скрін "шагоміра"

Фактичний маршрут.

Величезна кількість всіляких перешкод та складних моментів звалилась на нас у цьому поході, але ми дійшли, стомились/відпочили і отримали повно вражень! Ми – молодці! Вітаю нас із початком МАНДРІВ!


Запрошуємо усіх охочих до нашої дружної компанії! Якщо маєте бажання приєднатись до нас у наступних мандрах – пишіть тут у коментарях, або мені в соц. мережі:
https://vk.com/cheapmandry
https://www.facebook.com/michael.bedriy

«Ананаси» наступних походів теж у цьому блозі та у мене на сторінках у соц. мережах.

Будемо раді мандрувати разом!